Усе плутається у голові. Тісно думкам, тісно переживанням, емоціям.

Я тікаю від реальності реалій, але світ женеться за мною зі швидкістю світла, що ріже очі.

Тавтології та збочення не лише у мові, вони всюди куди не глянь.

А руки тремтять і хочеться говорити пошепки, зовсім тихо. тссс…

Заспівай мені пісню і я відповім тобі.
Намагайся наздогнати вітер, та змусь мене повірити, що зможеш.
Зможеш. Авжеж. Бо тебе немає. Не існуєш на перетині моїх світів.

Амплітуда коливать мені не зрозуміла, а вчинки вже зовсім не мають сенсу. Чи може так і треба?