А своєму так і скажи, щоб відрощував, бо ж волохаті чоловіки вони добріші.
(с)

Завжди однаково, усе повторюється з незмінною циклічністю.
І не важливо де ти зараз знаходишся і що робиш - у голові тисячі думок, які просто необхідно записати, вибризкати на папір хоча б уривками фраз, поодинокими словами та просто окремими літерами.

А що у кінці, а?
Мовчання, сидячи згорбленим та понурим над клавіатурою, з блокнотиком у руках, та взагалі з чим завгодно.
Порожньо.
І не важливо це білосніжний аркуш справжнього паперу чи сторінка Ворд-документу. Завжди чистий листок, бо ти вже не здатен щось написати, вичавити з себе.

Тоді ми були ще зовсім маленькими і я все не могла зрозуміти чому дорослі не дозволяють мені з ним гратися.
Він був дуже симпатичній як для семирічного хлопчика, але трохи дивакуватий.
Коли мама дізналася, що ми товаришуемо, то заборонила мені виходити гуляти майже на місяць, а то був червень, початок літа, усі дітлахи бігали на вулиці, горланили та сміялись. Я їм заздрила.
Коли мене таки випустили надвір, то я боялася підійти до нього близько, адже запам"ятала урок на довго.
***
Заговорила я з ним лише через чотири роки, здається.
Так, мені вже було 11, йому також.
Тоді ми сиділи під черешнею, малювали щось паличкою на землі і я довго пояснювала йому чому саме перестала з ним гуляти декілька років тому.
- Я все розумію, - відповів хлопчина.

Кожного вечора ми ходили на берег невеличкої річки та розмовляли. Мені було цікаво його слухати, він завжди розповідав якісь казки та історії.
"Вигадує" - думала я, слухаючи розповіді про його різноманітні подорожі, про братиків та сестричок /бо ж у тітки Мар"яни він був единим сином/, про котиків та собачок, яких йому дарували майже кожного дня та ще багато нісенітниць.
Але скоро мама знову дізналась з ким я товаришую.
Того вечора мені влаштували страшенний скандал. Тато тупав ногами та стукав долонею по столі, а мама істерично кричала то на мене, то на тата. Я ж тихенько сиділа під тим самим столом та боялась висунути хоча б носа.
Наступного дня було вирішено відправити мене до бабусі.
Того ж дня, поки батьки пакували мої речі, я вибігла у двір, щоб попрощатися. Знала, що в мене є хвилин 10, то ж швиденько віддала йому свого улюбленого ведмедя, сором"язливо поглянула в очі, поцілувала у губи /серйозно як у кіно/ і побігла додому, червона як рак.
***
Бабка жила у селі, чи як-то правильно казати у селищі міського типу, що на машині до нього було їхати з годину, а на автобусі трохи довше.
Отже мене перевели у нову школу, поселили зі старою та не дозволяли приїздити у гості. Батьки приїжджали самі через вихідні, привозили їжу та іграшки.
Тоді я страшенно на них образилася і зовсім перестала з ними розмовляти. Розмовляти я перестала і з бабкою також, бо діставала вона мене дуже, а у школі мені було надто лячно та якось не по собі, то ж я також частенько відмовчувалась.
***

Коли мені виповнилось 17 я знайшла свій старенький щоденник, у якому писала про всілякі події та переживання.
Саме тоді я і згадала про того хлопчика.
Добре, що була вже дорослою, могла купити квиток до міста та приїхати.

На наступних вихідник я вже стояла біля квартири тітки Мар"яни, розхвильована, та рішуче натискала на кнопку дзвінка.

Потім пам"ятаю лише те, що землі під ногами не стало, голова стала дуже важкою, а у вухах лунала лише одне слово "помер".
***
На кладовищі тоді йшов дощ, наче у якомусь американському кіно, я не плакала, лише стискала у руках сумку та дивилась на пам"ятник над могилою. Для мене залишилось загадкою чому там було вигравіювано лише дати життя-смерті, та не було ні імені, ні портрету.
***

-Вибачте, але мушу повідомити вас про те, що у вашої доньки дисоціативний розлад ідентичності.
- Що це значить? Поясніть!
- Розумієте, судячи з того, що ми знайшли у її записах та розповідях, то деперсоналізація та дереалізація оточуючого в неї ще з дитинства. Це пов"язано з якимось стресом, що вплинув на її мозок.
Доречі, ви ж самі казали, що вона ніколи не жила у бабусі та не товаришувала ні з яким хлопцем, та і жодної сусідки на ім"я Мар"яна у вашому домі не було.

Змушувати себе працювати. "Князь тиші" у поміч.

Бесик Харанаули
Любовь
Нынче ночью я приходил к тебе,
но тебя не было дома,
и дома твоего не было в городе,
и города такого
не было на земле.
***
Ты только будь.
Предоставь остальное жизни.
И без тебя
дверь твоя будет скрипеть.
Если кого-нибудь ждешь,
тысячу раз ты услышишь
шум долгожданных шагов.
Если доймет одиночество,
выйди из дому -
тысячу раз ты услышишь,
как окликают тебя.
если тоскуешь по женщине,
жди - она отыщет тебя.
Ты только будь.
Предоставь остальное жизни.

Ну от хіба можна зустрічатись з людиною, яка обожнює ананасовий сік, якщо тобі довподоби апельсиновий?
І тим паче, якщо ненавидиш той клятий ананасовий.

Пророки, блять.
Ненавиджу ідеї цього світу.
Апокаліпсис. Чудово просто.
Тільки хто буде берегти мої нервові клітини?

Коли у голові метушиться занадто багато різних думок - ходіте спати. Це дійсно допомагає.

Ми живемо у країні, де презерватив має офіційно затверджену назву - гумовий нацюцюрник.

Тепер до тверждення, що секс допомагає схуднути можна додати ще й те, що він продовжує життя, бо смішно, людоньки.
Це ж як казати "любчику, а ти нацюцюрник на цюцюрку не забув вдягнути?"

Іноді так добре бути просто ніхуйовою тьолкою.

Якби одного дня мої керосинові боги дозволили мені говорити усе, що повинна була б колись та комусь сказати - з*ъхала б з глузду.
Але ж як шкода, і їдучи домому, перекручую в голові ситуації та шкодую, що так і не змогла сказати.

А давай, наступного разу я спробую? Ні! Навіть обіцяю, що скажу. Тільки забезпеч нам той наступний раз.

Я так боюсь втратити тебе, хоча це не можливо лише з однієї причини - мене немає у твоєму житті, лише ти існуєш у моєму світі.
Я боюсь сказати тобі хоч слово, бо ти розтанеш, зникнеш і не залишиться нічого, окрім сотень моїх тіней.

ю маст синк эбаут ю нау, эбаут ю ин фюче энд ёр рилейшеншипс. ю донт хэв э рилейшеншип виз имаджинейтив дик) ю маст хэв э титс, пасси энд хэппи смайл.
(с) Ктв

Усе плутається у голові. Тісно думкам, тісно переживанням, емоціям.

Я тікаю від реальності реалій, але світ женеться за мною зі швидкістю світла, що ріже очі.

Тавтології та збочення не лише у мові, вони всюди куди не глянь.

А руки тремтять і хочеться говорити пошепки, зовсім тихо. тссс…

Заспівай мені пісню і я відповім тобі.
Намагайся наздогнати вітер, та змусь мене повірити, що зможеш.
Зможеш. Авжеж. Бо тебе немає. Не існуєш на перетині моїх світів.

Амплітуда коливать мені не зрозуміла, а вчинки вже зовсім не мають сенсу. Чи може так і треба?

Якби у наш час жінки були більш жіночними, а чоловіки - мужніми, то, може, щось у нас і склалося. І у вас… І у тої парочки також. Та ні, вони зараз розбіжаться. От побачите.